Сатирична публіцистика 1917-1921 рр.

О.І.Почапська (Львівський національний університет ім. Івана Франка)
Сатирична публіцистика в українській періодиці 1917-1921 рр.: тематичні й жанрові межі

Сатирична публіцистика — одне з найцікавіших і найменш досліджених явищ як в літературо-, так і в журналістикознавстві будь-якої країни. Разом з тим, напрацювання з даного питання, які ми вже маємо на сьогоднішній день, свідчать про те, що сатирична публіцистика — феномен, дослідження якого дає можливість не лише доповнити фактологію того чи іншого історичного явища, але і з’ясувати його глибинну сутність.
Серед дослідників сатирично-публіцистичних жанрів варто назвати О. Кузнєцову („Засоби й форми сатири та гумору в українській пресі” [Кузнєцова 2003]), Л. Кройчика („Современный газетный фельетон” [Кройчик 1975]), Я.Симкіна („Сатирическая публицистика” [Симкін 1976]), А. Капелюшного („Виникнення і розвиток української радянської сатиричної публіцистики” [Капелюшний 1990], „Сатиричний журнал „Червоний перець” [Капелюшний 1986]) та ін. Проте переважна більшість вказаних досліджень, крім хіба що „Сатиричний журнал „Червоний перець” [Капелюшний 1986] А. Капелюшного, присвячені сатирично-публіцистичним жанрам саме радянського періоду, тобто того часу, коли форми, методи і тематика творів у переважній більшості просто нав’язувалися.
Окреслений нами період дає можливість простежити жанрові і тематичні межі сатирично-публіцистичних жанрів в українських періодичних виданнях, по-перше, у так званий ключовий, а, по-друге, саме у момент їх становлення і розвитку.
Саме в цьому полягає актуальність і новизна нашого дослідження.
1917-1921 рр. — період національно-визвольних змагань — для значної кількості дослідників залишаються „невідомою революцією”. Така назва з’явилася, швидше за все, не через брак інформації про ті події, а через величезне розмаїття міфів, якими була оточена революція в Росії.
Одним із найпоширеніших і найболючіших для свідомісного світосприйняття був міф про те, що більшовики були особливою політичною партією, в тому сенсі, що вони були „авангардною” політичною партією. Проте всі ілюзії стосовно їх „пролетарського” характеру розвінчувались систематичним придушенням робітничих повстань, починаючи з 1918 р. і аж до моменту розстрілу робітників пушками в Кронштадті у 1921 р.
Намагаючись скористатися хитким становищем Російської імперії, українські військово-політичні сили зробили, фактично, спробу зосередити владу в своїх руках.
Безпосередніми наслідками революції 1917 р. для України, як зазначає О. Бойко, були: „посилення політичної боротьби, вихід на політичну арену широких народних мас; перетворення армії на впливовий фактор внутрішнього життя; зростання ролі політичних партій; зміцнення суспільних настроїв вліво; паралельна поява конкуруючих владних структур Тимчасового Уряду і Рад, у діяльності яких домінував соціальний аспект, та Центральної Ради, у роботі якої надавалася перевага вирішенню питань національного розвитку” [Бойко 1999: 282-283].
Такий розвиток соціально-політичних подій до певної міри знімав контроль із засобів масової інформації, забезпечуючи їм тим самим відносну свободу слова, а, отже, і формовираження. За таких умов надзвичайно логічним є факт жанрового та формального розмаїття сатирично-публіцистичних жанрів1917-1921 рр.
Всю пресу цього періоду можна розподілити за мовною ознакою на україномовну та іншомовну. В кожній із цих груп можна виокремити два напрямки: ліберально-демократичний і радикальний. Обидва напрямки представляли видання як центральних комітетів різних партій, так і державних органів, а також місцевої преси.
Сатиричну публіцистику, за формальним показником, прийнято поділяти на великі, середні та малі форми. До великих та середніх форм дослідники (зокрема, О. Кузнєцова) відносять фейлетон, памфлет, сатиричну казку (байку) та сатиричну статтю. До малих — сатиричний вірш, епіграму, епітафію, прислів’я, приказки і так звані „колючі рядки”, основним змістовим наповненням яких були прислів’я та приказки.
Періодика Наддніпрянської України, звичайно, не могла похизуватися усіма названими вище жанровими різновидами, оскільки початок ХХ століття — це всього лише початок становлення української сатиричної публіцистики. І в цей час серед великих та середніх форм найбільш продуктивними були фейлетон та памфлет; серед малих — сатиричний вірш та сатиричні прислів’я і приказки. Практично кожне газетне видання (мова, звичайно, йде про видання несатиричного спрямування) містило сатиричну рубрику, , назва якої коливалася у межах: „Маленький фейлетон”, „Не так сталось, як гадалось”, „Приповідки та приповістки” та ін.
Якщо з формальним вираженням сатиричної публіцистики у наддніпрянській періодиці 1917-1921 рр. усе було надзвичайно просто, то з її тематичними межами справи були значно складніші.
Широкий тематичний діапазон обумовлювався, з одного боку, нестабільним суспільно- і військово-політичним становищем та швидким перебігом подій на території України, а з іншого — відсутністю жорсткого контролю за друкованими періодичними виданнями, що давало можливість редакторам, а, отже, і авторам не обмежувати себе у тематичному виборі (особливо це стосувалося периферійних періодичних видань).
Сатирично-публіцистичні жанри 1917-1921 рр. тематично поділялися на 4 основних групи, в межах яких ще можна було виділити декілька підгруп:
1. Україна на міжнародній політичній арені. Внутрішньополітичне життя України:
- імператор Вільгельм та дії Антанти („Початок кінця” [Трудова громада 1920: 2]);
- намагання від політиків приховати від простого народу реальну військово-політичну ситуацію („Политическое положение [Подільський край 1920: 4];
- військово-політичні структури як феномен українського суспільства (більшовики, меншовики, махновці та ін.) („Правда про большовиків” [Селянська громада 1919: 8]).
2. Життя українського народу на території України:
- роль священнослужителів у житті українського народу („Сошествие Христа в ад” [Правда 1921: 3]);
- спекуляція („Куркулівський продподаток” [Червона Правда 1921: 2]);
- роль освіти і життя освітян („Є освіта на Вкраїні” [Село 1918: 20], „Похід на народних вчителів” [Село 1918: 15-16]);
- благодійність („Письмо в Америку” [Подольский Край 1920: 4]);
- розкрадання державного майна („Что такое благотворительность?” [Подольский край 1920: 4]);
- національне питання („Національне питання” [Червоний стяг 1919: 2]);
- життя українського селянства („Всячина” [Дністрянська хвиля 1919: 2]);
- алкоголізм як явище і засіб винищення українського народу („Сказка-быль” [Подольская мысль 1918: 4]);
- життя української інтелігенції („Не дрімать” [Шлях 1919: 2]);
специфіка роботи сфери обслуговування („Усиленное питание” [Молот 1921: 2], „Маленькие штрихи” [Красный казак 1920: 2])...
3. Більшовицьке „світле майбутнє”:
- агітація („Вот рассеялся белый туман” [Красный путь 1920: 2]);
- шляхи виходу зі „світлого майбутнього” („Хлеб і соль” [Украинская беднота 1920: 2]);
- більшовицьке будівництво(„Советское строительство” [Подольский край 1920: 4])...
4. Роль особистості у творенні держави:
- особистість на фронті та поза ним („Герой тилу” [Український козак 1919: 2]);
- людська „щирість” („Там і тут” [Трудова громада 1919: 3])...
Звичайно, визначення цієї тематики — річ досить умовна, оскільки, виокремлюючи їх, ми покладалися і на об’єктивні фактор, і на суб’єктивну оцінку.
Особливістю тематичного функціонування сатирично-публіцистичних жанрів у періодичних виданнях Наддніпрянщини окресленого нами періоду було те, що кожна тематична група мала свій часовий проміжок для розвитку і утвердження. Навіть якщо вони перетиналися, то, як правило, в якості органічного продовження. Так, після лютневої революції 1917 р. і аж до початку 1918 р. найчисельнішими були перша і четверта групи. Змалювавши реально існуючі обставини, в які потрапив український народ, автори починають розмірковувати над тим, що може зробити кожен, щоб змінити існуючий стан речей.
З 1918 р. і аж до 1921 р. популярності набуває група, яку ми умовно окреслили як „Життя українського народу на території України”. Для великих та середніх форм сатирично-публіцистичних жанрів цієї тематичної групи характерною була цілковита відсутність головного героя. Центр оповіді тут переносився на саму проблему, зміщуючись час від часу то на причини і наслідки її виникнення, то на шляхи її вирішення.
Починаючи з 1919 р. до другої групи приєднується третя — тема більшовицького „світлого майбутнього”. Виходячи з історичних обставин, на наш погляд, поява цієї групи (фактично, її виокремлення із теми „Життя українського народу на території України”) є логічно обумовленою, оскільки на цей момент перевага більшовиків стає очевидною, як і очевидними стають усі недоліки і невідповідності більшовицького „світлого майбутнього”.
Отже, підсумовуючи усе вище сказане, зазначаємо таке:
1. Уся сатирична публіцистика наддніпрянської періодики 1917-1921 рр. формально поділялася на велику, середню і малу. При цьому, велика і середня були представлені переважно фейлетонами і памфлетами.
2. Тематично сатирично-публіцистичні жанри діляться на чотири групи, в межах яких чітко окреслюються ще декілька підгруп.
3. Особливістю тематичного функціонування сатиричної публіцистики була те, що кожна тематична група мала власний часопростір для розвитку і утвердження. Навіть якщо вони перетиналися, то, як правило, лише в якості органічного продовження одна одної.

Література
1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К., 1999. — 568 с. (Гаудеамус).
2. Вот рассеялся белый туман // Красный путь. — 1920. — № 19. — С. 2.
3. Всячина // Дністрянська хвиля. — 1919. — 9 жовтня. — С. 2.
4. Герой тилу // Український козак. — 1919. — 21 червня. — С. 2.
5. Є освіта на Вкраїні... // Село. — 1918. — № 32, 33. — С. 20.
6. Кам’янецькі малюнки // Червоний Прапор. — 1921. — 27 жовтня. — С.2.
7. Капелюшний А.О. Виникнення і розвиток української радянської сатиричної публіцистики. — К.: НМК ВО, 1990. — 136 с.
8. Капелюшний А. Сатиричний журнал „Червоний перець”. — Львів, 1986. — 144 с.
9. Кузнецова О.Д.Засоби й форми сатири та гумору в українській пресі. — Львів: Видавничий центр університету ім. Івана Франка, 2003. — 250 с.
10. Кройчик Л. Современный газетный фельетон — Воронеж: Воронежский университет, 1975. — 229 с.
11. Маленькие штрихи // Красный Казак. — 1920. — 29 сентября. — С. 2.
12. Національне питання // Червоний стяг. — 1919. — 27 травня. — С. 2.
13. Не дрімать // Шлях. — 1919. — 23 жовтня. — С. 2.
14. Письмо в Америку // Подольский край. — 1920. — 27 июля. — С.4.
15. Политическое положение // Подольский край. — 1920. — 30 июня. — С. 4.
16. Похід на народних вчителів // Село. — 1918. — № 30, 31. — С. 15-16.
17. Початок кінця / Трудова громада. — 1920. — 6 січня. — С. 2.
18. Правда про большовиків // Селянська громада. — 1919. — 22 червня. — С. 8.
19. Симкин Я.Р. Саитирическая публіцистика. — Ростов: Ростовський университет, 1976. — 174 с.
20. Сказка-быль // Подольская мысль. — 1918. — № 6. — С. 4.
21. Советское строительство // Подольский край. — 1920. — 29 сентября. — С. 4.
22. Сошествие Христа в ад // Правда. — 1921. — 1 мая. — С. 3.
23. Там і тут // Трудова громада. — 1919. — 16 липня. — С. 3.
24. Усиленное питание // Молот. — 1921. — 26 мая. — С. 2.
25. Хлеб и соль // Украинская беднота. — 1920. — 7 марта. — С. 2.
26. Что такое благотворительность? // Подольский край. — 1920. — 7 июля. — С. 4.