Інвектива

Жанрово-стильові особливості інвективи



Останнім часом при дослідженні поетики твору вчені почали надавати перевагу питанням, пов'язаним з вивченням жанру. Одразу ж зазначимо, що термін „жанр" досить молодий, оскільки ним не послуговувались ні Аристотель, ні Лессінг, ні Гегель, ні І.Франко, ні Леся Українка тощо. С.Крижанівський зазначає, що цей термін „скоріш за все ... ввели у вжиток представники ОПОЯЗу, оскільки в роботах Б.Томашевського, В.Жирмунського, В.Шкловського термін „жанр" вживається вже на початку 20-х років" [14, 147].

Слушною вважаємо думку Л.Чернеця, в якій зазначено, що в „огляді Гегелем провідних жанрів світової літератури яскраво проявився історизм його мислення. Жанри розглядаються перш за все як художня проекція певної стадії розвитку суспільства" [23, 29].

Отже, літературознавча традиція ХХ століття має відносно стійку у межах кожного з літературних родів жанрову систему, але інвективу як жанр не досліджено, що свідчить про актуальність обраної теми.

Метою статті є розрізнення проблеми поетики жанру інвективи та інвективи як типу мовлення.

Мета зумовила розв'язання таких завдань: 1) розрізнити поняття „жанр" і „стиль";
2) дослідити жанр інвективи на рівні структури; 3) визначити ознаки жанру інвективи;
4) схарактеризувати інвективу як тип мовлення.

На сучасному етапі розвитку мовознавства звертається увага не на стилі мовлення, а на жанри. На думку багатьох дослідників, стиль, на відміну від жанру, „характеризує мобільні, рухливі якості літератури: стиль – то, перш за все, індивідуальність, своєрідність, у той час як жанр пов'язаний з канонічними, стійкими властивостями твору" (переклад наш – С.Ф.) [17, 8]. М.М.Гіршман цю точку зору формулює так: „Жанр визначає об'єктивно існуючу традицію (...), конкретизує досвід попереднього історичного розвитку – „пам'ять мистецтва". Стиль (...) перетворює закономірну організованість тексту в органічне вираження цілісної індивідуальності людини-творця" (переклад наш – С.Ф.) [10, 108-109]. Але Н.Л.Лейдерман та ін. заперечують таке розуміння стилю, оскільки „диференціація стилю і жанру на „індивідуальне-традиційне" не підтверджується історичною практикою. Головне, що розрізняє стиль і жанр – це їхні функції у створенні художнього цілого" (переклад наш – С.Ф.) [17, 9].

Розрізнення між стилем і жанром полягає ще в ось у чому: щоб зрозуміти жанр, треба увійти в його структуру, побачити конструкцію в цілому, зрозуміти таємницю умовностей, завдяки яким вона моделює образ світу. Для того, щоб налаштуватися на стиль, достатньо почути кілька перших фраз.

Розглянемо визначення термінів „жанр" і „стиль":

„Жанр – (від фр. Genre – вид, рід) – вид змістовної форми, яка зумовлює цілісність літературного твору, що визначається єдністю теми, композиції та мовленнєвого стилю.

У генетичному плані жанр пов'язаний зі словесно-ритуальною поведінкою колективу, яка відповідає тій чи іншій типовій життєвій ситуації (звернення до Бога, смерть, розваги та ін.) [12, 197].

„Стиль (від лат.stilus, stylus – гостра паличка для письма, манера письма) – парадигматична ознака мовленнєвої системи; ситуативно зумовлений стереотипний спосіб здійснення вербальної комунікації як цілеспрямованої діяльності на підставі суспільного усвідомленого вибору мовних засобів і принципів їхньої інтеграції в мовленні (...). Стиль уживається і в нестрогому не термінологічному варіанті (...) 2) манери мовлення залежно від мовленнєвого жанру та сфери спілкування (ораторський, судовий, побутовий, епістолярний); 3) способу мовлення індивіда й характерних для нього засобів і прийомів (індивідуальний)... [25, 582-583].

С.Я.Єрмоленко в енциклопедії „Українська мова" пропонує таке визначення: „Стиль (франц. Style, від лат.stilus, stylus – спочатку загострена паличка для письма, згодом – манера письма) – різновид, видозміна літературної мови; манера мовного вираження у різних сферах, умовах, формах (усній і писемній) спілкування; мистецтво слова (...).

Експресивні стилі в сучасному розумінні – це використання таких засобів мови, які або викликають у співрозмовників почуття піднесеності, урочистості, співвідносне з високим стилем, або становлять нейтральну інформацію, звичне спілкування (пор. Середній стиль, нейтральний стиль) чи орієнтовані на досягнення ефекту іронії, зневаги (пор. Низький стиль)... [26, 602-603].

Н.Л.Лейдерман так визначає стиль: „Стиль – це система елементів художньої форми, яка надає твору мистецтва почуттєво-наочний, емоційно наповнений, естетичний вигляд і розкриває його експресивно-оцінний смисл" (переклад наш – С.Ф.) [17, 17].

Розглянуті визначення жанру та стилю свідчать про те, що можемо говорити про взаємодію жанру та стилю. Н.Л.Лейдерман та ін. зауважують на тому, що" в епохи, коли володарюють нормативні художні принципи, стильова й жанрова структури тісно зрощені. Вони разом виступають втіленням і вираженням єдиного художнього канону" (переклад наш – С.Ф.) [17, 24]. Д.С.Лихачов зазначав: „Давньоруські жанри найбільше пов'язані з певними типами стилю, ніж жанри нового часу. Ми можемо говорити про єдність стилю святкового слова, панегіричного житія, літопису, хронографа та ін. Тому нас не здивують вирази „житійний стиль", „хронографічний стиль", „літописний стиль" (переклад наш – С.Ф.) [16, 57]. У цьому розумінні стилю невипадковим буде термін „жанровий стиль", який запропонував Г.К.Вагнер стосовно давньоруського мистецтва [9, 55].

Що стосується культури Нового часу, то всі художні системи: і жанр, і стиль – орієнтовані на те, щоб виразити перш за все індивідуальне, своєрідне, своє звичайне бачення світу митцем. З того часу рухливість і динамічність структур стає характерною властивістю не тільки стилів, але й жанрів. Тому в системах конкретно-історичних, які створюються в Новий час, зв'язок між жанром і стилем послаблений, іноді вони існують „самостійно" (переклад
наш – С.Ф.) [17, 25].

Варто зазначити, що художня цілісність будь-якого твору завжди забезпечується стійкою єдністю між стильовою і жанровою структурами. „Стиль нероздільно пов'язаний з певними тематичними єдностями – і що найважливіше – з певними композиційними єдностями, з певними типами побудови цілого, типами його завершення (...). Стиль входить як елемент у жанрову єдність висловлювання" (переклад наш – С.Ф.) [5, 25].

На сучасному етапі розвитку мовознавчої науки активно досліджується проблема мовленнєвих жанрів, або лінгвістична генологія, яка є розділом комунікативної лінгвістики й, відповідно, досліджує загальні закони спілкування. „Лінгвістична генологія вивчає мовленнєві жанри як важливі категорії спілкування, міжособистісної інтерпретації (комунікативної взаємодії)...

До мовленнєвих жанрів належать заспокоєння, втішання, переконування, привітання, розповідь про подію, відмова, висловлення згоди, погроза тощо. У них втілюються комунікативні наміри мовців. Під час творення мовленнєвого жанру автор вибудовує модель адресата і добирає відповідні мовні та позамовні засоби, беручи до уваги зміст попередніх актів комунікації, передбачаючи можливі наслідки впливу мовленнєвого жанру на адресата"
[6, 8-9]. Оскільки інвектива – це мовленнєвий акт, то ми можемо розглядати її в аспекті міжособистісного спількування, починаючи з біблійних текстів.

Інвективи в Біблії мають здебільшого полемічний характер. Оскільки, зазвичай, інвектива промовляється між ворогами та опонентами, то вона відповідає «лайливим чварам». Інвективи можуть бути демонстративними, тоді в них уміщуються «уїдливі докори».

Інвективи в Біблії прості за формою, недосконалі за будовою, але в їхній зміст вкладено всю переконливість і ґрунтовність. Вони не несуть повчального характеру, не мають елементів переконання, не містять загрози. На нашу думку, про інвективи в „Книзі Йова" можна говорити як про такі, що передували створенню інвективи як жанру. Це був ораторський монолог-інвектива, а не викривальна промова, яку ми спостерігаємо в полемічній літературі.

Докір, адресований Господу, підтримується формою звертання до адресата висловлювання. У цьому, на нашу думку, й полягає важливість суб'єктної організації жанру інвективи. „Саме ця алогічність світу, яка несумісна зі справжньою вірою, створює трагічний конфлікт, у якому сама особа виступає носієм вищих духовних цінностей і кидає Богові немилосердні звинувачення" (переклад наш – С.Ф.) [15, 27].

Отже, жанр впливає на стиль усередині твору, а стиль є елементом жанру, але така єдність у різних творах буде різна, оскільки і стиль, і жанр підкорені законам художньо-естетичної концепції, яку має твір. Характеризуючи інвективи, ми будемо визначати їхню жанрову і стильову своєрідність, що необхідно для повного висвітлення цього питання.

На жанровій своєрідності інвектив наголошувала А.Новохатько, яка подає повне тлумачення інвектив Саллюстія, їхню характеристику й текстовий аналіз на основі вивчення рукописів перших видань. Нею було зазначено, що „інвектива" (invectivа, з oratio invectivа, від дієслова invehor) позначає як лайливу промову, так і лайливий письмовий текст. У такій формі слово з'являється не раніше ІV ст. до н.е. Ритори, граматисти й схоласти використовували прикметник invectivus; invectivа як субстантивований прикметник у сучасному значенні вперше зафіксована у Тираннія Руфіна з Аквілеї (345-410), а також у граматистів Діомеда (ІІ пол.
ІV ст.) та Кледонія (V ст.) (переклад наш – С.Ф.) [20, 18].

Інвектива – літературна форма слів та виразів, яка за допомогою усіляких способів
(метафоричних, порівняльних зворотів, епітетів, перифраз та ін.) намагається прилюдно принизити особистість адресата з урахуванням ментальних та етичних установок певного суспільства.

Інвективи, на думку А.Новохатько, можуть мати різні форми. Це може бути промова в сенаті чи на форумі, поетичний твір, побудований за законами ямба, політичний памфлет, епіграма, досконалий за формою трактат. Яскравими прикладами інвектив, промовлених для великої аудиторії, є промова Демосфена „Про вінок", друга Філіппіка Цицерона. Інвективами найчастіше називали промови Цицерона проти Катиліни. Інвективи Саллюстія, як і інвективи Клавдіана проти Руфіна, мають форму політичного памфлету" (переклад наш – С.Ф.) [20, 19].

„Версію про ворожнечі стосунки між Цицероном і Саллюстієм засновано в основному на інвективних звинувачувальних промовах, якими начебто обмінювались Саллюстій та Цицерон. Більшість дослідників заперечують інвективи, оскільки ще ніхто не довів автентичність цих інвектив" (переклад наш – С.Ф.) [19, 34]. У звернені до Цицерона Саллюстій зневажливо ставиться до нього як до „нової людини"- „Ромулу з Арпінума", але за походженням Саллюстій сам був „новою людиною". В основі інвективи завжди лежить осуд.

Розглянемо мовний матеріал:

In Cic. 3,5: „Напроти, людина нікчемна, яка ворогів благає, а друзів ображає, належить то до одної, то до іншої партії, людина не надійна, нікчемний сенатор, продажний заступник, який не має, навіть, жодної частини тіла без каліцтва, брехливий язик, скривавлені руки, велика горлянка, збіглі ноги: все це непорядно, оскільки не може називатися благопристойним" (переклад наш – С.Ф.) [20, 22].

Не всім відомо, що ямб в античності був жанром, який відносили до декламаційної поезії. Учені вважають, що ямбічна лірика з'явилася разом з елегійною. Спочатку це були народні пісні, присвячені богині Де метрі. Назва походить ніби-то від імені служниці царя Келея Ямби, яка розвеселила невтішну й сумуючу богиню. Відтоді, „жартівливо-веселі, часом не дуже скромного характеру ямбічні пісні стали обов'язковою складовою Елевсінських свят на честь богині Деметри" [21, 142]. Це перший віршований сатиричний жанр в європейській літературі. Засновником його вважається Архілог – давньогрецький поет 7 - 6 ст. до н.е. Він увійшов у літературу як представник ямбічної лірики у вигляді злої, уїдливої сатири, уїдливо-разючих, гнівних та дошкульних ямбів. Його гнів не має меж:

... У цій справі я мастак:

Злом відплачувати жахливим тим, хто зло мені завдасть [21, 145].

Інвективи з'явилися ще в комедіях Аристофана, а далі перейшли до давньоримської та давньогрецької традиції. Як зазначають В.І.Пащенко та Н.І.Пащенко, джерело походження інвективи як жанру можна пов'язати з Діонісовими святами й сільськими піснями, у яких дотепно й гостро висміювалися вади та якісь прикрі вчинки чи дії конкретних городян. У результаті досить частих конфліктів між містом і селом, коли добросусідські стосунки між ними переривалися одвертими сварками і ворожнечею, з'явилася традиція, за якою вільності, що допускалися на Діонісові свята, вночі переносилися до міста" [21, 337]. Комедії Аристофана носили викривальний характер та уїдливу критику проти афінських урядових осіб. В основу аттичної комедії було покладено не міфологічне минуле, а сучасність, поточні, іноді злободенні, питання політичного й культурного життя. Відверто, й навіть із сарказмом, висміювались державні діячі, політики, а також окремі громадяни, чиї імена прилюдно називались. Знущання над реальною особистістю здійснювалось за допомогою грубих жартів, уїдливих слів, натяків.

Все це було відбито у сцені комедічного „змагання" 2-х головних героїв – агоні, в якій часто було сконцентровано ідею комедії. Агон має канонічну будову, це головна складова комедії, яка полягає у поєднанні виразників протилежних тенденцій. „Змагаються" між собою дві діючі особи; вони протягом усієї вистави сперечаються, лаються, б'ються, постійно втручаються у конфлікт персонажів, миряться тощо. Їхня суперечка складається з двох частин: у першій провідну роль відведено тій особі, яку переможуть у змаганні, у другій – переможцю.

Взагалі інвектива починалась як ритуал ще за часів племенного устрою. Члени племені збирались у центрі кола й починали ображати одне одного, сваритися і навіть битися. Такий ритуал знайшов відображення в комедіях Аристофана: герої під час сварки вигукують одне одному слова обурення й загроз; у такий спосіб між ними відбувається жвава суперечка.

Наприклад, розглянемо діалог між Лісістратою й Радником: Лісістрата відстоює мирне життя; вона висловлює побоювання за життя синів, яких у неї забирають на війну; її непокоїть доля неодружених дівчат. На запитання Радника: „Ну, чого б то мішатися вам до війни?" – Лісістрата палко відповідає:

А ти сам, проклятущий, не знаєш?

Та вона в печінках нам подвійно сидить!

Ми у муках синів породили,

А ще тяжче у військо нам їх виряджать!

А до того ж тоді, коли юність цвіте,

Коли радощів хочеш зазнати,

Через брань військову ми самотні спимо,

Та не буду про нас говорити.

Я журюся недолею наших дівчат,

Що й посивіють в спальнях дівочих [2, 339-340].

Гостру інвективу закидає Сократ своєму учневі Стрепсіаду, який вчиться, але в його голові нічого не тримається:

Клянусь повітрям, хаосом і випаром,

Такого неотеси ще не бачив я,

Такого дурня, йолопа й безпам'ятка!

***

... Мужлан! Невіглас! [2, 114; 116].

Отже, „батько комедії" (Ф.Енгельс) Аристофан у своїх п'єсах широко використовував інвективи проти конкретних осіб, політичних діячів того часу. У „Вершниках" автор виступає проти тогочасного правителя Клеона й усіх установ Афінської держави. Аристофан гостро висміював афінський демос, зобразивши його напівглухим дурним дідуганом:

... у нас господар Демос,

Він з Оніксу, сам буркун, глухий старик,

Брутальний, вередун, і до бобів охочий... [2, 44-46].

У давній комедії, у римських непристойних вільних піснях, у політичних памфлетах, в українських сороміцьких піснях та взагалі у творах, які було написано жанром ямба, комунікативний акт було засновано на сварці.

Епоха Відродження визначилася „Похвалой глупости" (1511) Еразма Роттердамського, в якій подано картину розвитку, життя та еволюції суспільства і в якій найяскравіше представлено інвективу у формі „вільної думки гуманізму" (переклад наш – С.Ф.) [22, 117]. У „Похвале глупости" втілено життєві спостереження Еразма з Роттердаму, які пропущені через античне світосприйняття. Л.Є.Пинський [с.119] зауважує на тому, що „Похвалу глупости" написано у жанрі інвективи, зразки якої залишив Лукіан („Похвальное слово мухе") та В.Пиркгеймер („Похвалы Подагре").

Мистецтво епохи Відродження сприяло розвитку європейського суспільства через вплив античності. У „Похвале глупости" з'єднано дві літературознавчі традиції – сатира й інвектива. Оскільки, „найулюбленішим видовищем пізньосередньовічного й ренесансного міста – це карнавальні „процесії дурнів", „безклопітних хлопців" на чолі з Князем Дурнів, Батьком-Дурнем і Дурнуватою Матір'ю, процесією переряджених, які зображували Державу, Церкву, Науку, Правосуддя, Родину. Девіз ігор – „кількість дурнів незлічено". У французьких „соті" („дурощах"), голландських фарсах або німецьких „фастнагтшпилях" („масничних іграх") панувала богиня Дурість: дурень та його товариш шарлатан демонстрували у різних видах усю різнобарвність життєвих посад та станів" (переклад наш – С.Ф.) [22, 120].

Розглянемо мовний матеріал:

„Дурість створює держави, підтримує владу, релігію, управління й суд. Та й що таке все життя людське, як не утіха безглуздості" (переклад наш – С.Ф.) [24, 34].

Дурість доводить, що вона є повною володаркою життя людського й демонструє це володарство різними формами й видами безглуздості.

Порівняймо:

„... серед лікарів – хто неосвіченіший, нахабніший, дурнуватіший за інших, тому й ціна вища навіть у державних діячів. Та й сама медицина, у тому виді, в якому багато нею тепер займаються, не що інше, як мистецтво морочити людей...

До лікарів найближчі законодавці-гачкотворці; можливо, їх варто поставити на перше місце – сама судити не ризикну; у всякому разі, всі філософи називають їхнє ремесло ослячим. Адже, від рішень цих віслюків залежать усі справи – як найважливіші, так і незначні" (переклад наш – С.Ф.) [24, 43];

„... дурніша й бридкіша за всіх купецька порода, оскільки купці ставлять собі найгидотнішу мету й досягають її найпаскуднішими засобами: завжди брешуть, божаться, крадуть, шахраюють, ошукують і при тому вважають себе першими особами у світі тільки тому, що їхні пальці прикрашені золотими каблучками" (переклад наш – С.Ф.) [24, 63].

Майже п'ять століть віддаляє нас від епохи Еразма Роттердамського, але наскільки прозорливим був автор, що його твір є актуальним і сьогодні. Він зацікавлює гостротою думки, багатством порівнянь, цікавими метафоричними образами та ін. Виходить, що дурість не тільки сидить у голові кожної людини, але ще й володарює над світом. Це пояснюється тим, що люди знаходяться у полоні пристрастей.

Зауважимо, що в умовах карнавального життя інвектива є необхідною. Вона носить умовно агресивний характер і вживається замість фізичної агресії.

Як бачимо, інвектива має характерну еволюцію: сварка, бійка, лайка як ритуал і висока інвектива у Біблії, полемічній та класичній літературі, де відбувається приниження й образа адресата у вишуканій формі і з використанням найрізноманітніших мовних засобів.

Н.О.Аннєнкова наголошує на тому, що інвективу як жанр ще не досліджено [1, 4], М.М.Бахтін розглядає інвективу як різновид сатири [4, 935-950].

У літературознавстві та мовознавстві побутує до кінця не з'ясована тенденція, за якою інвективу розглядають як жанр та як тип мовлення.

Найбільшого розповсюдження отримало уявлення про інвективу як певний тип мовлення. Взагалі термін „інвектива" використовується вченими як синонім звинувачення. Так, „Толковый словарь русского языка конца ХХ века. Языковые изменения" інвективою називає будь-яку лайку, лайливе слово, мат [13, 267]. Підтвердження цьому знаходимо у Ю.А.Бєльчикова: „Інвективну лексику та фразеологію, як відомо, складають слова і висловлювання, які містять у своїх значеннях, експресивному забарвленні й оцінці образу особистості адресата мовлення, прагнення того, хто говорить (пише) принизити, збезчестити, зганьбити адресата свого мовлення (чи об'єкт образи), яке зазвичай супроводжується прагненням здійснити це в якомога зневажливій, різкій, грубій або цинічній формі" (переклад наш – С.Ф.) [7, 66].

Професор з Оренбурга С.А.Матяш пропонує розрізнити поняття інвектива як тип художнього мовлення та як літературний жанр. На її думку, термін „інвектива" повинен мати два значення: 1) інвектива ( у широкому смислі) як гнівна викривальна промова, яка може з'явитися як у віршованому, так і у прозовому творі як імітація людського гніву, який охопив ліричного суб'єкта, оповідача, епічного чи драматичного героя; 2) інвектива (у вузькому смислі) як жанр лірики, який має низку константних, домінантних, факультативних ознак
[18, 17].

А.Аннєнкова у дисертації „Сатира и инвектива в поэзии М.Лермонтова" (2004) зауважує на тому, що вперше проблему жанру інвективи у російській поезії поставила С.А.Матяш. Нею було виділено такі жанрові ознаки інвективи: константні (гнівний пафос; особиста форма висловлювання; обов'язковий адресат, який формує суб'єктні відношення „я" – „ти"/ „ви"; ампліфікація як композиційний принцип); домінантні (агресивні імперативи; адресат – конкретна особа; теперішній час, який переходить у майбутній, у якому відбувається покарання особи, яку викривають; ораторський тип інтонації, який реалізовано за допомогою ямба); факультативні (гіперболізм образів, сусідство високої та просторічної лексики та ін.) і конспективно окреслені основні етапи розвитку жанру [Матяш 2001:104: Див.: 1, 81].

Однією з основних ознак інвективи є те, що вона має конкретного адресата, на відміну від сатири, предметом висміювання якої є „загальнолюдські вади або явища" [1, 82]. Інвектива, на думку І.В.Шталь, є „...найбільш злободенною з усіх видів сатир" [28, 225]. Злободенність інвективи визначається специфікою конфлікту, який складає жанрову своєрідність інвективи. У жанрах, на думку М.М.Бахтіна, „...протягом віків їхнього життя накопичуються форми бачення й осмислення певних сторін світу" (переклад наш – С.Ф.)
[3, 75].

„Інвектива як мовленнєвє явище, мовленнєва подія – це не вид мовленнєвої (комунікативної) стратегії (як вважає, наприклад, В.І.Жельвіс [1988] ) і не мовленнєва тактика, а один з основних типів мовленнєвих жанрів; поряд з інформативними, імперативними, оцінними й етикетними, він має власну комунікативну мету та інші жанрові ознаки" (переклад наш – С.Ф.) [27, 40]. На сучасному етапі, як зазначалося вище, інвективні жанри здобули популярність не тільки у побутовій, але й в інших галузях спілкування. Згадаймо, наприклад, Л.П.Крисіна: „Надзвичайно активізувався жанр мовленнєвої інвективи, який використовує різноманітні засоби негативної оцінки поведінки й особистосі адресата – від експресивних слів і зворотів, що знаходяться в межах літературного слововживання, до згрубілої просторічної та обсценної лексики" (переклад наш – С.Ф.) [8, 46].

У сучасному українському мовознавстві проблему мовленнєвих жанрів розроблено недостатньо, але цим дослідженням значну увагу приділено у зарубіжній мовознавчій традиції, зокрема польській, російській та західноєвропейській: Анна Вежбицька, Станіслав Гайда, Ніна Арутюнова, Маргарита Кожина, Василь Гольдін, Майкл Даф, Майкл Култхард, Деніс Хаймз, Цветан Тодоров та ін. Отже, останнім часом жанр мовної інвективи активізується. Використовуються різноманітні засоби, способи і прийоми організації викривального мотиву, специфіку яких засновано на пародіюванні та обігруванні. „Вказуючи на важливу роль МЖ (мовленнєвих жанрів – С.Ф.) у людському спілкуванні, А.Вежбицька зазначала, що суспільне життя можна уявити як величезну сітку актів мови. Сама історія, на її думку, ґрунтується на мовленнєвих актах (погрозах, засудженнях, пропозиціях, вимогах, переговорах, умовах тощо). Приватне життя також складається значною мірою з мовленнєвих актів: люди запитують, відповідають, сперечаються, аргументують, обіцяють, хваляться, сварять, скаржаться, відмовляються, когось хвалять, дякують, звіряються, докоряють, роблять зауваження тощо. Одночасно вона намагаються зінтерпретувати те, що їм кажуть інші, тобто зрозуміти, яких мовленнєвих актів уживають. Власне кожен раз, коли хтось починає говорити в присутності людини, вона намагається класифікувати сказане як той або інший тип мовленнєвого акту" [6, 10].

Жанровою своєрідністю інвективи є викривальна промова, послання, в яких з метою принизити, звинуватити, зганьбити супротивника, використовуються лексеми-напади на його власні риси характеру, моральні та інтимні якості.

Взагалі інвектива – це жанр образливого, згрубілого, огидного, немилосердного глуму, який засновано на антипатії. Інвектор, щоб досягти своєї мети, використовує заради образи лексику на позначення негативної оцінки. Як правило, це експресивні слова і звороти, які знаходяться в межах літературного мовлення, а також негативно орієнтована й лайлива лексика. Згрубілість зазвичай вбачається у використанні вульгаризмів, просторічної лексики, жаргонів, сленгу, арго, майстерно побудованих перифразів та висловлювань тощо. Навіть, якщо інвектива не містить образливого смислу, інвектант відчує образу через інтонацію та тональність спілкування. Негативна інтонація вносить у комунікативний акт заперечний зміст, що недозволено з естетичного боку та з боку моралі.

Загальновідомо, що образа є типом негативно-емотивних висловлювань, оскільки містить стилістично марковані й емоційно забарвлені лексеми. Будь-яке слово, вжите у певному контексті і з певною метою, може сприйматися як образа.

В.І.Жельвіс усі види мовленнєвої агресії об'єднує словом інвектива. Він пропонує розглядати інвективу у вузькому смислі та інвективу у широкому смислі."Інвективу у вузькому смислі слова можна визначити як спосіб існування мовленнєвої агресії, який сприймається у певній соціальній (під)групі як різкий або табуйований. З іншого боку інвективою можна назвати вербальне (словесне) порушення етичного табу, яке здійснене не кодифікованими (забороненими) засобами" (переклад наш – С.Ф.) [11, 196].

Інвектива викликає у інвектанта обуреність, незадоволення, взаємну ворожнечу, розлюченість, здійснює пригноблююче уявлення, створює поганий настрій.

За допомогою інвективи супротивники намагаються знищити один одного й добирають для цього найвишуканіші мовні засоби.

Якщо розглядати інвективу як жанр, то можно побачити, що критика з боку інвектора тут жорстока й упереджена. Тексти містять висловлювання, які несуть зневагу, провокаційні натяки, грубі звинувачення, що принижують інвектанта.

Звернення до інвективи як до типу мовлення дозволяє виділити такі її характерні ознаки: 1) частотність звертання (наприклад, іронічне називання (обігрування) ПІБ інвектанта, або вживання займенника замість ім'я, або прізвища); 2) висміювання деталей зовнішності інвектанта, його одягу; 3) висміювання вад та звичок, манери поведінки інвектанта;
4) згадування про інвектанта як про злочинця, або порівнювання його зі злодіями;
5) недоброзичливі репліки з приводу національності, релігії, хвороб та фізичної неповноцінності інвектанта; 6) заяви інвектора, які шокують публіку пікантними подробицями з життя інвектанта.

Інвективу як тип мовлення поділяємо на такі групи: 1) політична інвектива; 2) соціальна інвектива; 3) побутова інвектива; 4) інтимна інвектива; 5) сатирична інвектива.

Інвективою як типом мовлення можна вважати такі, як: „Комуняку – на гілляку"; „Комуністи – кати"; „Ющенку підклали не свиню, а нафаршированого компроматом кабана"; „Віце-прем'єр підклав Президенту добрячу свиню, зрівнявши його з Кучмою"; „Мороз поводиться неадекватно"; „Вона моє вузький кругозір, тому це надто складно для її розуміння"; „Журналісти – ото мурло, що тут сидить"; „Уся Росія під Медведєм"; „Політична повія Олександр Мороз" та ін. Як бачимо, ці інвективи носять не матерщинний характер. Вони можуть бути використані у будь-яких текстах (контекстах), але зрозуміти їх зможе тільки інвектант. Отже, у формі інвективи можуть бути використані будь-які мовні засоби, але у переносному значенні, тобто створюються нові метафоричні образи. Такі інвективи є негативно-оцінними номінаціями, що дозволяє інвектору переконувати інвектанта й реципієнтів та обгрунтовано доводити свою думку. Як зазначає В.І.Жельвіс, це інвективи у широкому смислі, тому що не містять жодного грубого слова, але вони ображають, оскільки автор негативно ставиться до інвектанта, але у завуальованій формі [11, 204].

Варто зауважити, що інвективи є логічним розвитком людських жестів і рухів, які закладено самою природою, Згадаймо, наприклад, як мавпи у стані великої радості чи гніву б'ють себе лапою в груди. Отже, слова й висловлювання, які ми вважаємо непристойними, теж колись носили магічний характер. У деяких ритуалах (військових, мандрівних, весільних та ін.) промовлялись оклики, які повинні були причарувати або деморалізувати співбесідника." Злісні прізвиська" (С.І.Поварнін) іноді розглядають як інвективи тощо й вони розцінюються як результат свідомого, а не випадкового порушення етикету, що було характерною особливістю полемічної літератури. Іноді інвективи використовують як негативно-оцінні номінації, що звільняє супротивника від необхідності шукати переконливі аргументи для обігрування своєї точки зору.

У результаті дослідження ми дійшли таких висновків: 1) останнім часом у сучасному мовознавстві звертається увага не на стилі мовлення, а на жанри, оскільки жанр – то більш вільне визначення; 2) у літературознавстві інвективу розглядають як жанр, а у мовознавстві – як тип мовлення; 3) ознаками жанру інвективи є: константні, домінантні та факультативні чинники; 4) інвектива як тип мовлення має такі групи: політична, соціальна, побутова, інтимна, сатирична тощо.




Література

1. Анненкова Н.А. Сатира и інвектива в поєзии М.Лермонтова: Дис. ... канд.. філол.. наук /10.01.01. – Оренбург, 2004 . – 238 с.

2. Аристофан. Комедії. Перекл. Із старогрецької; Передм. О.Білецького. – К.: Дніпро, 1980. – 508 с. – (Вершини світового письменства).

3. Бахтин М.М. Вопросы литературы и естетики: Исследования разных лет. – М.: Худ. Лит., 1975. – 501 с.

4. Бахтин М.М. Инвектива // Литературная энциклопедия терминов и понятий. – М.: НПК «Интелвак», 2001. – Стлб.302.

5. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. – М., 1979.

6. Бацевич Ф.С. Вступ до лінгвістичної генології: Навчальний посібник. – К.: Видавничий центр „Академія", 2006. – 248 с.

7. Бельчиков Ю.А. Инвективная лексика в контексте некоторых тенденций в современной русской речевой комуникации // Филологические науки. – 2002. – №4. – С.66-74.

8. Беликов В.И., Крысин Л.П. Социолингвистика: Учебник для вузов. – М.: Рос.гос. гуманит. ун-т, 2001. – 439 с.

9. Вагнер Г.К. Канон и стиль в древнерусском искусстве. – М., 1987.

10. Гиршман М.М. Литературное произведение: теорія художественной целостности. – М., 2002. – С.108-109.


Посилання на сайт: http://www.ukrlit.vn.ua/article/1128.htm