Сатирично-публіцистичні жанри

О.І. Почапська
ГУМОР І САТИРА В САТИРИЧНО-ПУБЛІЦИСТИЧНИХ ЖАНРАХ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ ПРЕСИ 1917-1921 РР.


Українська сатирична публіцистика — явище багатогранне, багатоаспектне і, водночас, практично не досліджене (особливо це стосується її історичного розрізу). І, хоча вона є предметом зацікавлення багатьох дослідників-журналістикознавців (О. Кузнецової [9], А. Капелюшного [6], А. Тепляшиної [14], Л. Кройчика [8], Л. Сніцарчук [13] та ін.), на сьогоднішній день залишається величезна кількість прогалин у розробці даного питання. Зокрема, сатирична публіцистика 1917-1921 рр. залишилася дослідженою лише на рівні акцентування уваги на тому, що окреслений період є лише етапом зародження сатиричної публіцистики.
Сатирично-публіцистична група журналістських жанрів відзначається своєю унікальністю і колоритністю. Вона вирізняється з-поміж усіх інших груп (інформаційних, аналітичних, художньо-публіцистичних) уже тим, що життєві реалії тут розглядаються винятково крізь призму сміху.
Сатира була і до сьогодні залишається однією із одиниць виміру духовної культури будь-якого народу. Її межі досить важливі, оскільки сміх — основна складова сатири — завжди відігравав роль діючого фактору культури.
Для того, щоб детально розглянути явища сатири і гумору в сатирично-публіцистичних жанрах, спершу необхідно чітко окреслити поняття „гумор” і „сатира”. В.М. Русанівський зазначає, що „і те й друге — різновиди комічного. І те й друге відбиває невідповідність між метою дії та її наслідками. Але якщо гумор — нездатність (інколи неусвідомлювана) людини досягти бажаного через брак досвіду, розуму, освіченості, фізичної сили та ін., то сатира — критика тих соціальних умов, які гальмують розвиток певних виробничих і духовних сил суспільства” [11, с. 4].
До чистого гумору В.М. Русанівський відносить анекдот, роблячи виключення для політичного його різновиду, котрий він відносить до жанрів сатири, та усне або писемне оповідання про якусь подію. Проте, стосовно анекдоту, то, ми вважаємо, що до „сатиричних” винятків потрібно віднести і соціальний анекдот (принаймні, соціальний анекдот 1917-1921 рр.), оскільки сатиричне начало у ньому досить часто перевищує гумор.
Наприклад: „В радянській комунальній перукарні
10 година зрана
— Що, робітники ще не прийшли?
— Ще ні...
— А коли вони будуть?
— Не знаю...
— А чи будуть?
— Не знаю...
Після 11 зрана
— Ще нема робітників?
— Нема.
— Коли будуть?
— Не знаю.
В 4 годині пополудні
— Ну що? Нема?
— Є один.., але велика черга, сьогодні не вспієте...
— А завтра?
— Не знаю...” [5]. Ключова думка цього анекдоту міститься у перших двох словах заголовку: „в радянській комунальній...”. Перукарня тут всього лише тло, на якому розвиваються події, при чому перших два слова роблять це тло типізованим.
Решту жанрів, основною акцентною домінантою яких є сміх, дослідник або відносить до змішаних (сатирично-гумористичних), або до чистих (сатиричних).
Дещо іншу позицію з цього питання займає В.Карпенко у навчальному посібнику „Журналістика: основи професіональної комунікації” [7]. Звертаючи увагу на те, що сатира сягає своїм корінням ще античних часів, коли почали з’являтися перші твори викривального характеру, в яких осуджували і висміювали певні явища чи певних осіб, автор висловлює думку, що гумор і сатира — це дві сторони одного явища — сміху. А, відповідно, не може існувати „чистих” сатиричних чи гумористичних жанрів.
У нашому дослідженні ми розмежовуватимемо поняття „гумор” і „сатира”. І хоча беззаперечним залишається той факт, що в основі гумору і сатири лежить сміх, ми, для диференціації цих двох термінів, використовуватимемо поняття, запропоноване А. Щербиною [15, с. 32], „тональність сміху”. Для гумору характерна м’яка, стримана, доброзичлива тональність, тоді, як для сатири, навпаки, — гнівна, уїдлива, презирлива. Тобто гумор, загалом, пріоритетною вважає дружню критику, котра не ображає свого об’єкта, не заперечує його існування, а лише вказує на ті недоліки, яких необхідно позбутися.
Об’єктом сатири завжди є соціально небезпечне явище. Вона не має на меті покритикувати, вона має на меті знищити об’єкт як абсолютне зло.
На сьогоднішній день існує величезна кількість тлумачення поняття „сатира”. Одні дослідники (Д. Ушаков) стверджують, що сатира — це викривальний літературний твір; інші називають сатиру родом художньої літератури; ще інші — способом відображення дійсності в літературі та мистецтві. І, нарешті, „Літературна енциклопедія” говорить, що сатира — це різновид комічного [10]. Уважно проаналізувавши прояви сатири у художній літературі та періодичних виданнях 1917-1921 рр., ми можемо із впевненістю твердити, що сатира — це і літературний рід, і літературний твір, і один із способів відображення дійсності, і вже точно — різновид комічного: залежно від домінантної точки.
„Для того, щоб сатира була справді сатирою, — цитує М.С. Черепахов Щедріна, — і досягала своєї мети, необхідно, по-перше, щоб вона цілком ясно усвідомлювала той предмет, проти якої спрямоване її жало”. Звертаючись до окресленого нами періоду, зазначимо, що для сатири 1917-1921 рр. це твердження було актуальним лише частково, оскільки вона не тільки давала можливість читачеві відчути ідеал, але й можливість відчути зло, з яким контрастує ідеал, та зробити власний вибір у бік зла чи ідеалу. Саме тому сатиричні жанри цього періоду вирізняються ненав’язливою дидактикою.
Автор публіцистичного тексту, критикуючи політиків, урядовців, висвітлюючи сатиричні факти, ставить собі за мету розсмішити читача. „Сміх — це надзвичайно добра для сприйняття і гостра форма критики” [1, с. 208], — пише дослідник сатири, літературознавець Ю. Борев. Насмішка, принижуючи те, що стало її мішенню, стабільно пов’язана зі сферою комічного.
Іронія, сатира і гумор — це, в такому випадку, не самостійне категорії, а всього лише похідні від основної субстанції — комічного. Хоча, разом з тим, кожна з них має свої особливості.
Іронія — це швидше інтелектуально-естетична категорія, дія якої базується на протиставленні логічного і алогічного. Іронія проявляється „у вигляді астеїзму (троп, що базується на похвалі у вигляді осуду чи навпаки) та харієнтизму (стилістична фігура, котра полягає у висловленні грубощів, сарказму за допомогою пестливих слів, ввічливих фраз)” [10, с. 437]. Саме тому вона найбільше, у порівнянні з двома іншими модифікаціями комічного, підходить до його суті, оскільки в ній міститься вказівка не тільки на суб’єктивне ставлення до об’єкта іронії, але і на логіку розвитку об’єкта в його співвідношенні із суб’єктом — на діалектику видимого і прихованого, оболонки і сутності. В зв’язку з цим іронія може використовуватися як риторичний літературний прийом, при якому за позитивною зовнішньою оцінкою ховається заперечення чи насмішка. Таким чином, іронія — це своєрідне вдавання.
Категорія іронії розглядається як вияв прихованої авторської оцінки. Створення іронічного смислу обумовлюється бажанням автора виразити своє ставлення до дійсності непрямим шляхом, тобто відгородитися від зовнішньої ситуації, поглянути на неї збоку. Цей прийом у періодичних виданнях 1917-1921 рр. часто використовують головні редактори у своїх колонках чи провідні сатирики, коли ставлять перед собою мету висвітлити власне ставлення до тієї чи іншої події.
Як слушно зауважує Г. Денискіна, „іронія у публіцистиці безсумнівно є однією з реалізації мовної гри автора з читачем, яка, залежно від намірів автора, виконує низку функцій, зокрема: інформування, впливу, розважання, переконання, привернення уваги до окремого факту тощо” [4, с. 54]. При цьому феномен мовної гри дослідниця пояснює прагненням до експресії мовлення. Тобто, журналіст, котрий налаштовується на експресивне мовлення, прагне вибудувати каламбур чи парадокс, котрий за будь-яких причин залишиться у пам’яті чи свідомості читача.
Окремі дослідники комічного трактують іронію як приховану гостру насмішку. З цієї точки зору, іронія — це зв’язуюча ланка між двома протилежними поняттями.
В такому випадку правомірною буде схема:
ГУМОР ← усмішка, жарт, насмішка, іронія, сарказм → САТИРА, яка відбиває ступені переходу між гумором і сатирою.
Аналізуючи мовне наповнення розважальних рубрик „Не так сталось, як гадалось”, „Із почутого та підслуханого”, „Дрібниці” і т. д. у періодичних виданнях 19171-1921 рр., ми виявили такі способи реалізації іронії в тексті:
- поєднання, на перший погляд, не поєднуваних понять, що призводить до нелогічного сприйняття висловлювання („Року Божого 1919 го великій стогін бисть у Кам’янці — вийшов „Наш Шлях” [3]);
- переінакшування фразеологізмів (наприклад, фразеологізм біблійного походження „все люди братья” [2] в однойменному фейлетоні наприкінці тексту обігрується додаванням своєрідного пояснення: „Все люди братья, люблю с них брать я” [2];
- несподівані умовиводи із загальновідомих фраз чи передбачуваних ситуацій („Року Божого 1919 го листопаду 20 го „благоразумное население” м. Кам’янця купили, а листопаду 25 го продало ікону для зустрічі Денікіна. Гроші пропили” [3]).
Сатира, на відміну від іронії, передбачає однозначно негативне ставлення автора до осміюваного об’єкта. Для сатири необхідною є наявність точки, з якої починає вироблятися негативне ставлення до об’єкта.
Так само, як іронія є прийомом, притаманним переважно гумору, сарказм — один із наважливіших стилістичних засобів сатири. „О. Потебня сприймав сарказм „за насмішку злісну або гірку, коли той, з кого глузують, або разом і той, хто глузує, перебувають у стані, який викликає найменше бажання сміятися” [10, с. 367].
У творах сатиричних жанрів усіх часів і епох враження від подій чи явищ передаються за допомогою специфічно сатиричних образів.
Гумор — це різновид відображення смішного, але, водночас, він є і вираженням ставлення автора до смішного, і явищем художньої рецепції, „схваленням через висміювання” (за визначенням М. Стеблін-Каменського). „Основою гумору є катарсис, сублімація емоцій, коли комічна реакція зумовлює нестримний сміх” [10, с. 246].
Тобто, як ми бачимо, гумор, сатира та іронія (швидше як своєрідний прийом, а не самостійна категорія) є трьома різновидами комічного, тобто тією субстанцією, з якої, за великим рахунком, складається уся сутність сатиричної публіцистики.
У сатирично-публіцистичних жанрах 1917-1921 рр. гумор і сатира виконували такі основні функції: соціальну, агітаційну, катарсистичну, розважальну.
Соціальна функція випливала із пріоритетного завдання сатири — критики, протесту та боротьби проти суспільних вад, що мають суб’єктивне начало (тобто, тих, яких не можливо позбутися, лише знищивши об’єктивні причини їх існування).
Агітаційна функція полягала у тому, що досить часто гумор і сатиру в пресі використовувала як аргумент привілейованості та добропорядності якоїсь військово-політичної структури. Особливо активно „працювала” ця функція під час національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. у якості так званого „чорного піару” (таким способом агітувала за себе переважно комуністична партія).
Функція катарсису (або, по-іншому, лікувальну функцію) випливала із феноменальності сміху — із психологічної розрядки, яку він несе у собі. Сміючись, людина релаксує, а, отже, автоматично налаштовується позитивно.
Сатира і гумор у суспільстві завжди працювали у двох напрямках: заперечували зло і утверджували добро. Цікавою, в цьому плані, особливістю комічних (і сатиричних, і гумористичних) творів є те, що позитив (добро) завжди потрібно шукати у підтексті (тобто, читати між рядків), а негатив (зло) завжди яскраво виділений, у більшості випадків навіть гіперболізований. Прогресивна, так би мовити, сатирична публіцистика періоду національно-визвольних змагань, перш за все, вбачала своє завдання у тому, щоб оповістити народ про ті чи інші найактуальніші аспекти оточуючої об’єктивної чи необ’єктивної дійсності, залежно від того, чиї інтереси відбивав той чи інший сатирично-публіцистичний твір.
Отже, сатирична публіцистика 1917-1921 рр. являє собою своєрідний і надзвичайно багатий кластер. Завдяки вмінню безпосередньо і ненав’язливо висміювати чи навіть засуджувати окремі негативні явища навколишньої дійсності, у період національно-визвольних змагань і досить аморфного існування так званої „свободи слова”, вона стає надзвичайно популярною серед населення України.
Сатирична публіцистика 1917-1921 рр., за визначенням Я.Р. Симкіна, претендує на „складний комізм” [12]. Вона здатна була осмислити і висвітлити будь-який конфлікт, послуговуючись лише засобами сміху.
Література
1. Борев Ю.В. Комическое // Его же. Эстетика. — М.: Политиздат, 1988. — С. 78-93.
2. Все люди братья // Красноармейское творчество. — 1921. — 7 августа. — С. 1.
3. Грунський П. Історія // Трудова Громада. — 1920. — 22 січня. — С. 4.
4. Денискіна Г. Лінгвостилістичний аспект дослідження іронічних висловлень у мові газети (на матеріалі випусків „Літературна Україна” у період з січня по грудень 2005 року) // УМЛШ. — 2006. — № 2. — С. 54-57.
5. Кам’янецькі малюнки // Червона Правда. — 1921. — 27 жовтня. — С. 2.
6. Капелюшний А.О. Виникнення і розвиток української радянської сатиричної публіцистики. — К.: НМК ВО, 1990. — 136 с
7. Карпенко В. Журналістика: основи професіональної комунікації. — К.: Нора-прінт, 2002. — 348 с.
8. Кройчик Л. Современный газетный фельетон — Воронеж: Воронежский университет, 1975. — 229 с.
9. Кузнецова О.Д.Засоби й форми сатири та гумору в українській пресі. — Львів: Видавничий центр університету ім. Івана Франка, 2003. — 250 с.
10. Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т 1. / Авт.-уклад. Ю.І.Ковалів. — К.: ВЦ „Академія”, 2007. — 608 с. (Енциклопедія ерудита).
11. Русанівський В.М. Український гумор і його мова // Мовознавство. — 2005. — № 2. — С. 3-17.
12. Симкин Я.Р. Саитирическая публіцистика. — Ростов: Ростовський университет, 1976. — 174 с.
13. Сніцарчук Л.В. Українська сатирично-гумористична преса Галичини 20-30 рр. ХХ ст.: історико-функціональний аспект та інтерпретаційні особливості. — Львів, 2001. — 240 с.
14. Тепляшина А.Н. Сатирические жанры современной публицистики: Учебное пособие. — Спб.: СПбГУ, 2004. — 210 с.
15. Щербина А.О. Жанри сатири і гумору. — К., 1976. — 132 с.