Зображальна публіцистика

Асоціонім як троп і предмет зображальної публіцистики



Асоціоніми як складні з погляду лексико-семантичних трансформацій метафори, утворені шляхом переходу загальної назви у власну, не часте явище в публіцистиці Олеся Гончара, однак вони, як і в художніх творах, засвідчили пошуки митцем неординарних засобів передачі складних реалій сучасності, протиріч і суперечностей навколишньої дійсності, відтворення неоднозначного внутрішнього світу людини наших днів. Семантична природа та естетичні функції цього образотворчого засобу ріднять стилістику літературно-художнього й публіцистичного журналістського творів. Особливо ж це помітно, коли йдеться про літературну діяльність одного автора, цілісність естетичного простору майстра слова. Проте при більш уважному розгляді асоціонімів у художньому й публіцистичному текстах виявляється різниця в їх використанні.

Корені цього художнього тропа сягають стародавніх Греції та Риму, коли постала потреба відтворити на письмі виступи найвидатніших ораторів античного світу, зокрема виділення в них логічним та емфатичним наголосами важливих у публіцистичному змісті слів, а також передати давні традиції Священних Книг різних народів. Він засвідчив себе в розвитку світової літератури й вітчизняної класики. І все ж своїм народженням асоціонім повинен більше завдячувати публіцистиці, аніж художній літературі, бо виник він з потреб активізувати мислення реципієнта-читача, мобілізувати суспільство навколо історично вагомих проблем. Відзначається, що саме на зламі епох, у переломні моменти людського життя, коли виникає необхідність по-філософськи осмислити реальність й оцінити її у співмірності із загальнолюдськими та планетарними явищами, і виринає на передній план у художній практиці українських письменників призабутий, але давно відомий у розвитку світової естетичної думки один із прийомів творення образу-символу – графічне виділення важливого в розумінні підтекстового значення художнього змісту слова написанням його з великої літери.

Спільне й відмінне у функціях асоціоніма в художній літературі й публіцистиці продиктоване їх онтологічною природою. Коли в першій він, як і будь-який інший троп, є метою в естетичному відтворенні дійсності, то в другій – засобом формування громадської думки, організації суспільства, що сприяє прогресивним змінам дійсності на шляху його поступального розвитку.

Активне використання його в друкованих журналістських текстах у наш час, на порозі ХХІ століття, зумовлене загальною тенденцією розвитку масової інформації – "глобалізацією комунікаційних процесів, прискореним впровадженням нових технологій, за допомогою яких однаково легко переробляється як текстова, так і зображальна інформація" [17, 1]. Цією обставиною зумовлене проникнення асоціоніма й до науково-публіцистичних текстів. Зокрема, у сучасному українському літературознавстві графічне виділення змістовно важливих слів стає виразником специфіки наукового постмодерного мислення, застосуванням засобів постмодерної літератури до оцінки історико-естетичних явищ української класики. Наприклад, Т.Гундорова в передмові до книжки "ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація", звертаючись до читача, зазначала, що її твір "про колізії "високої" української культури. Про Словесні Зсуви і про Смислові Відношення, про те, як складається літературність літератури, і про те, як з мови виростає Утопія і Міт" [13, 8]. Виразно акумулюючи в собі номінативно-інформаційну, рекламно-експресивну та декоративно-видільну функції публіцистичного слова, асоціоніми як "форми словесно-зображального синтезу" які "призначені для оперативного розповсюдження каналами засобів масової інформації з метою формування громадської думки, впливу на свідомість та поведінку аудиторії" [17, 2] можуть бути предметом зображальної публіцистики, фундаментальні теоретичні основи якої у вітчизняному журналістикознавстві розробив Б.І.Черняков.

Особливістю творчості Олеся Гончара є те, що в його прозі такий художній образ як асоціонім набуває публіцистичного пафосу, виражає провідні тенденції доби, показує філософію буття українського народу на вістрі сьогоденних подій, тоді як у публіцистичних творах, де національні проблеми набувають планетарного масштабу, він сприяє розкриттю злободенності змісту філософськими вимірами.

Зважаючи на оказіональність асоціонімів, слід наголосити на тому, що частина з них, народившись у публіцистиці, через часте застосування в тій же публіцистиці швидко позбулася неологічного характеру значення і, хоча й зберегла велику літеру в графічному оформленні, стала загальновживаною. Наприклад, у публіцистиці Олеся Гончара знаходимо такі асоціоніми цього типу: Незалежність, Червона книга, Вічний вогонь, Невідомий солдат, Невідомий матрос, Хвилина Мовчання, український Ренесанс 20-х років, Розстріляне Відродження, Мовний закон. Проте загалом асоціоніми є художнім здобутком автора, результатом його неологічної творчості. Їх семантика розкривається не тільки з урахуванням графічного, фонетичного, граматичного оформлення слова, а й контексту твору та зображуваної доби. Саме такі художні тропи й стали предметом нашої уваги.

Асоціоніми в публіцистиці Олеся Гончара виявляють себе різнопланово за узагальнюючим змістом. Ці художні тропи: а) виступають засобами типізації суспільно-політичних явищ: Система, Центр, Неуважайкорито ("Забуто, що, крім Бажана, було тоді у Вас (В.Коротича. – В.Г.) на Вкраїні друзів чимало цілком надійних, котрі упродовж років підтримували Вас, забуто й те, що не Ваші, а чиїсь інші книжки злочинна Система люто цькувала, вилучала з бібліотек і навіть палила на майданах при мовчанні деяких членів спілчанського Секретаріату…" [15, 128]); б) репрезентують естетичні явища: Кайданник, Весна життя, Великий Вартовий, Майстер, Людина, Художниця, Поет ("Коли фашистські орди вдерлися в нашу країну, коли влітку 1941 запалали пожежами прикордонні наші села й міста, в далекій Індії прощався зі світом сивий, знеможений Рабіндранат Тагор, славетний письменник ХХ віку, той, кого Махатма Ганді назвав Великим Вартовим, совістю свого народу" [10, 226], "Подвиг цієї жінки (Галини Кальченко. – В.Г.), Людини й Майстра, викликає захват, почуття гордості й бажання схилитися перед її великим серцем, перед невтомністю її тендітних і чесних рук, які так багато встигли зробити. Слави народної гідне це життя-горіння…" [4, 228]); в) пов'язані з висвітленням глобальних екологічних проблем людства: Мати-природа, Мати Природа ("І чим викликана була з'ява її (звізди Полин. – В.Г.) – чи недбальством людським, жорстокою їхньою невдячністю, порушенням самої рівноваги буття, чи глумлінням над Матір'ю-природою, яка завжди була така добра до нас у своїй вічній безмірно терплячій любові?" [10, 55], "Стою зачарований перед тобою, Мати Природо. І хто пояснить мені сутність цієї гармонії, що єднає в єдність краплину води й промінчик сонця, і суцвіття вишневе,… і душу мою!" [12, 216]); г) матеріалізують тему захисту миру: Хвилина Молитви, Хвилина Роздуму, Мир, Электронное сердце, Дух ("Робота Сесії (ООН. – В.Г.) починається Хвилиною Мовчання, Хвилиною Молитви чи Роздуму. І віриш, що кожен подумає в цю мить про значне, і для багатьох у цій урочистій тиші зринуть в пам'яті образи загиблих, постріляних, помордованих, фронти і окопи, чиїсь життя, страждання, покладені за це, що було тоді Майбутнім, а стало реальністю, хай не райською, не ідилічною, але такою, що прагне Миру, і злагоди, і взаєморозуміння на цій прекрасній, що стає все меншою,
планеті" [3, 9]; ґ) підносять ідею єднання українства всього світу: Ненька, Рідна Мати, Мати ("Після голодоморів, нечуваних терорів та геноцидів скликає зі всього світу своїх синів і дочок незалежна, воскресаюча для нового життя Україна. Скликає Мати… Поруч з людьми материкової України вперше на святих київських горах зійдуться посланці з близьких і далеких країн, шукатимуть спільну мову люди західної і східної діаспор" [1, 203]).

У публіцистиці Олеся Гончара, у тому числі й у його мемуаристиці та епістолярії, система онімізованих апелятивів представлена так:

І. Однокомпонентні антропонімні утворення:

1. Іменники: Майстер ("Берег його дитинства", "В останніх променях", "Певец братства", "Пам'яті Галини Кальченко"), Поет ("Канівський етюд"), Людина ("Пам'яті Галини Кальченко"), Слово (щоденниковий запис від 29.04.1978 року), Час (щоденниковий запис від 18.04.1975 року, лист до В.Коротича від 16.01.1988 року), Мати ("Скликає Мати", щоденникові записи від 9.05.1979, 22.07.1981 років), Ненька (щоденниковий запис від 10.05.1980 року), Жінка (Щоденниковий запис від 3.12.1979 року), жінка-Мати (привітання до 9 травня 1975 року), Художниця (щоденниковий запис від 11.01 1981 року), Кайданник ("Думаймо про велике"), Дух (лист до В.Г.Крикуненка від 4.11.1990 року; "Память сердца"), Дуб (лист до М.П.Киценка від 9.03.1972 року), Українка (лист до О.І.Гуреєва від 5.08.1993 року), Життя (щоденниковий запис від 13.12.1981 року), Універсум ("Тагор приходить на Україну"), Віра (щоденниковий запис від 6.04.1981 року), Добро ("Єдність – понад усе!"), Дід (лист І.М.Шаповала від 22.03.1982 року), Мир (доповідь на партійних зборах 3.01.1974 року), Сокіл (звернення до виборців Артемівського округу), Колос (привітання хліборобам Михайлівського району), Філософ (лист до Ю.Барабаша від 25.11.1972 року), Небо, Земля (вітання газеті "Літературний Львів"), Доля-Судьба (щоденниковий запис від 1.10.1973 року), Небо (щоденниковий запис від 5.10. 1983 року), Геній-Спаситель (щоденниковий запис від 12.04.1979 року), Україна-Мадонна (щоденниковий запис від 29.04.1978 року), Неуважайкорито [10, 68].

2. Субстантивовані частини мови: а) прикметники: Майбутнє (доповідь на партійних зборах 3.01.1974 року), Старий (лист до І.М.Шаповала від 18.10.1994 року), Невідоме (щоденниковий запис від 13.07.1981 року), Сірий (щоденниковий запис від 5.09.1973 року);
б) займенники: Ніщо, Все (щоденниковий запис від 13.07.1981 року), Он (щоденниковий запис від 10.05.1978 року); в) дієприкметники: Обесчещенная ("Память сердца").

ІІ. Двокомпонентні антропонімні утворення:

1. Прикметник + іменник: Золотий Народ (щоденниковий запис від 26.08.1983 року), Щасливі Люди (щоденниковий запис від 6.04.1981 року), Головний Теоретик (щоденниковий запис від 25.04.1980 року), Великий Луг (щоденниковий запис від 24.05.1967 року), Великий Довгожитель (щоденниковий запис від 8.11.1967 року), Найвищий Розум (щоденниковий запис від 2.05.1975 року), Вищий Інтерес (щоденниковий запис від 15.11.1975 року), Страшний Суд (щоденниковий запис від 28.07.1983 року), Красота Небесная (щоденниковий запис від 30.10.1979 року), Сила Передвічна (щоденниковий запис від 20.01.1981 року), Верховний суд (щоденниковий запис від 17.10.1977 року), Рідна Мати ("Братам і сестрам східної діаспори"), Электронное сердце ("Память сердца"), Співуче поле (лист до В.Коротича від 16.01.1988 року).

2. Іменник + іменник (неузгоджене означення): Дерево Життя (щоденниковий запис від 4.11.1978 року), Хвилина Молитви, Хвилина Роздуму (доповідь на партійних зборах 3.01.1974), Мати Природа (щоденниковий запис від 24.04.1975 року), Ріка Часу (щоденниковий запис від 1.10.1973 року), Дід Час (Лист до П.Ребра від 29.04.1982 року), образ Матері (привітання до 9 травня 1975 року), Весна життя ("Думаймо про велике"), сонце Перемоги, сонце Миру, сонце Надії (привітання до 9 травня 1975 року).

ІІІ. Трикомпонентні антропонімні утворення: Велика Ріка Пізнання (щоденниковий запис від 6.12.1981 року), Храм на Крові (щоденниковий запис від 7.03 – 11.03.1969 року).

Отже, асоціоніми в публіцистиці Олеся Гончара складають ієрархічну систему, провідне місце в якій відводиться іменникам-одночленам, а також асоціонімам з позитивною емоційною зарядженістю, що випливає з самої природи цього художнього засобу – возвеличувати прекрасні людські якості, високі морально-етичні явища в суспільному житті або ж естетичні – у мистецтві, раритетними ж у ній є випадки використання трикомпонентних онімних утворень та асоціонімів негативного змісту. Вона відзначається відкритістю в асоціативному сприйнятті реципієнтами конотативного змісту онімізованих апелятивів, зчіплюваністю з подібними образними засобами в художній творчості митця. Порівняти: Час, Ріка Часу (у щоденникових записах ) – Час ("Тронка" [7, 266]), Ріка Часу ("Бригантина" [6, 39]); жінка-Мати (привітання до 9 травня 1975 року) – Мати Чиясь ("Циклон" [6, 324]); Майстер ("Берег його
дитинства" [7, 465], "В останніх променях" [10, 184]) – Майстер ("Твоя зоря") [9, 88]; Людина ("Пам'яті Галини Кальченко") [4, 288] – Людина ("Берег любові" [8, 396]); Україна-Мадонна (щоденниковий запис) [12, 335] – Мадонна ("Твоя зоря" [9, 139]).

Структура й частиномовне вираження компонентів асоціоніма в публіцистичному тексті розвивають свою стилістичну значимість. Особливо виразними в цьому плані є двокомпонентні та трикомпонентні онімні утворення, інтегроване асоціативне значення яких формується на переплетенні метафоричної семантики слів-складників. Наприклад: Дерево Життя – 'плинність людського життя' ("Облітаєм як листя осіннє із Дерева Життя… Надломлене війною покоління… Малишко, Земляк, Орлов, Луконін, Якименко… Хто далі? Які жертви принесено! І на фронтах, і після… А жорстокості на планеті не меншає" [12, 356]); Ріка Пізнання – 'Божественна суть людського буття'; Храм на Крові – 'деспотизм тоталітарних режимів'; Щасливі Люди – 'творчий задум письменника', 'щастя людства' ("Серед цієї безмірної незникаючої туги й тоскноти раптом захотілось написати повість про Щасливих Людей. З будь-якої епохи, з будь-якої країни. Про тих, що не чули про Хіросіму. Що спокійні були за своїх дітей, що знали повноту радостей земних, найпростіших і лишали цей світ спокійно, без мук і терзань, ішли, переходили у вічність, сповнені Віри" [12, 458]); Великий
Луг – 'національна незалежність України', 'свобода творчості митця' ("Хтось кинув фразу (на черговому з'їзді СП СРСР. – В.Г.):

– Ох, ці хохли: ми їм розгромили Січ, а вони тепер завойовують Кремль!

Йому відповіли:

– Не треба нам Кремля не хочемо нічого завойовувати, верніть нам Великий Луг вольностей" [11, 422]).

Прочитання конотативного змісту цих асоціонімів колоритно представляють передусім образ самого автора – органічний сплав романтичної, ліричної й філософської його вдачі, високих громадянських почуттів і яскравого вияву української ментальності, обов'язковим атрибутом якої є присутність нерозривної єдності людського буття й природи.

Жанрова парадигма публіцистичних творів Олеся Гончара, у яких уживаються асоціоніми, широка: виступ, стаття, звернення, відкритий лист, привітання, некролог. У цьому виявляється одна з рис індивідуального стилю Гончара-публіциста. Особливості асоціоніма як художнього тропа, жанр твору, його тема, ідейний задум автора, специфіка слухацької або читацької аудиторій зумовили семантичне наповнення онімізованого апелятива та різноплановий характер його функцій. Цілком природним є застосування асоціонімів у текстах, призначених для зорового сприйняття: велика літера виступає оптичним сигналом акцентуації уваги читача-реципієнта на змісті внутрішньої форми слова, активізовує його мислення, спонукає до розгадки думки, закодованої в асоціонімі. Проте Олесь Гончар з такою ж ретельністю й послідовністю працював над творенням цього художнього засобу й у публіцистиці усного мовлення, про що свідчать його рукописи, очевидно, розраховуючи на акустичні властивості графічного мовленнєвого сигналу й майбутнє опублікування свого виступу.

У слові на відкритті установчої конференції Товариства української мови імені Т.Г.Шевченка (11 лютого 1989 року), надрукованій у газеті "Літературна Україна" під заголовком "Саморозквіт нації", Олесь Гончар вжив ім'я-композит Неуважайкорито як лаконічний й емоційний засіб багатобічної характеристики суспільних явищ мовного нігілізму та бюрократичного свавілля: "А ще згадаймо: хіба потерпів бодай один хто із людей службових… за нищення пам'яток культури, за те, що нема в містах українських дитячих садків, за те, що можна публічно, з хамовитою легкістю образити, висміяти старого колгоспника, якщо він звернувся рідною мовою в метро, в магазині чи ще де – міщанське Неуважайкорито добре знає, що йому всюди дозволено ображати національні почуття трудової людини" [5]. Багатство естетичних ресурсів цього оніма визначили специфіка його структури (кілька коренів у складі антропооснови), морфологічні ознаки та особливості лексичних значень апелятивів-етимонів.

У публікації цього ж виступу ("Феномен незнищенності") у збірнику публіцистики О.Гончара "Чим живемо" (1993) [10, 68] ім'я-композит написане з малої літери. Це могло б бути недоглядом редактора чи упорядника, однак, знаючи, як Олесь Гончар завжди уважно перечитував й редагував свій твір при перевиданні, можна припустити, що таку правку міг внести й сам автор. Отже, що від цього втратив, а що здобув текст? Власна назва Неуважайкорито, ужита в даному мікроконтексті, до свого семантичного поля вбирає лексеми нищити, образити, висміяти, що вказують на соціальну поведінку референта. Негативне емоційно-експресивне забарвлення лексичного значення двох коренів-етимонів служить засобом оцінки й образної характеристики руйнівників духовності та суспільних явищ відступництва від національної культури й історичних коренів народу, що особливо великого розмаху набрали в останні десятиліття. Прописна буква пропріатива, утвореного за типом прізвища-композита від форми наказового способу дієслова й іменника (не уважай + корито), виступає своєрідним оптичним сигналом, котрий наголошує на особливій підтекстовій семантиці слова, що вже називає не людину, а узагальнене абстрактне поняття. Це вказівка на те, що власна назва перейшла до розряду асоціонімів. Зміна великої літери на малу, хоча й служить більшому узагальненню, позбавляє лексему графічного виділення й емфатичного та логічного наголосів. Олесь Гончар, такий уважний до семантичних відтінків мови, особливістю індивідуального стилю якого було широке використання в творчості асоціонімів, не міг цього зробити. Очевидно, це технічний недогляд.

Контекстуальним синонімом до власної назви Неуважайкорито в публіцистиці Олеся Гончара виступає слово "прикоритники", наділене такою ж негативною експресією та соціальною значущістю: "Завтра маємо міняти керівництво Спілки. Давно б пора. Жаль тільки, що все відбувається під знаком протекціонізму. Явище гидке, таке, що розпалює жагу кар'єристів, плодить нам холуїв та прикоритників" [12, 361].

Цікаво поміркувати над тим, яке ж призначення асоціонімів у епістолярії та щоденникових записах митця, адже комунікативний процес у листах передбачає лише двох партнерів – адресанта й адресата, а, пишучи щоденник, автор взагалі спілкується сам на сам. У обох випадках відсутня масова аудиторія, яку треба мобілізовувати, скеровувати. Однак і тут є своя специфіка: автор, прагнучи до стислості вислову, при якому авторське "я" невіддільне від оцінки реалій дійсності, ураховує професійну компетентність своїх адресатів (П.Ребро, І.Шаповал, В.Коротич, В.Крикуненко, О.Гуреєв – письменники), настроює їх на своєрідну естетичну гру, а щоденникові записи він веде з надією, що вони будуть доступні не лише рідним і друзям, а й великому колу читачів.

Асоціоніми за естетичними функціями в публіцистичному тексті поділяються переважно на асоціоніми-алегорії (Золотий Народ, Великий Довгожитель, Великий Луг, Рідна Мати, Хвилина Молитви, Великий Вартовий, Майстер, Дід тощо) та асоціоніми-символи, для розуміння яких недостатньо мікроконтексту безпосереднього вживання слова, а необхідно залучати контекст усієї публіцистики, а то й художньої творчості (Дуб, Кайданник, Дух, Слово та ін.). Асоціоніми-референції, як одиничне найменування референта з метою посилення його позитивних характеристик, що зрідка зустрічається в художніх творах Олеся Гончара, відсутні в його публіцистиці. Це пов'язано з тяжінням публіцистики до узагальненого відтворення дійсності як історії часу.

Послуговуючись висновками одного з теоретиків психологічних особливостей сприйняття й розуміння писемного мовлення (психології читання) З.Кличникової, у трактуванні підтекстового змісту асоціоніма, ужитого в публіцистичному тексті, можна визначити два ступені: 1-й – "оволодіння мовленнєво-буквеною інформацією" та 2-й – "синтетико-аналітичного читання" [14, 371], які сприяють уникненню формалізму в спостереженнях над асоціонімом, а в розкритті його естетичних функцій виходити з розуміння складних семантичних трансформацій у внутрішній формі цього слова, з усвідомлення цього своєрідного оніма як одиниці трьох мовних рівнів: графемного, інтонаційного (ритмічного), лексико-семантичного. Ця ж дослідниця виділяє п'ять ступенів розуміння тексту: 1. Повне й точне розуміння змісту та деталей тексту; 2. Достатньо точне й повне розуміння змісту тексту з деякими несуттєвими неточностями в розумінні деталей; 3. Неповне, неточне розуміння тексту яке виражається в загальному розумінні тексту або неточному розумінні суттєвих деталей; 4. Часткове розуміння окремих деталей тексту без розуміння його загального змісту; 5. Нульове розуміння тексту [14, 383]. Такі ж ступені можна виділити в розумінні образу-асоціоніма в публіцистичному тексті.

С.Мисик указує на три когнітивні рівні в сприйнятті онімних одиниць: 1. Логічний (денотативний рівень), що вводить об'єкт у комунікативну ситуацію й служить жорстким дисигнатором; 2. Психологічний рівень, на якому виявляються пучки фреймів і формуються елементи індивідуального розуміння пропріатива, при цьому "в силу вступають прагматичні фактори, зумовлені низкою індивідуальних пресупозицій "; 3. Міфологічний або соціально-міфологічний рівень визначається функціонуванням оніма в певному етносі, соціумі, стає "виразником тих чи інших соціально значущих символів" [18, 60-61].

Спираючись на метод анкетування з використанням елементів методів психолінгвістичного експерименту й вільних асоціацій, спробуємо конкретизувати зазначені вище теоретичні положення, що стосуються проблем розуміння оніма на прикладі докладного аналізу результатів прочитання одного із асоціонімів.

Серед студентів випускних курсів провідних вищих навчальних закладів України – Київського, Харківського, Львівського, Дніпропетровського національних університетів та Луганського національного педагогічного університету – спеціальностей журналістика й українська філологія проводилося анкетування, метою якого було з'ясування окремих проблем письменницької публіцистики (історії, поетики), у котрому брали участь 97 осіб. Анкетованим було запропоноване зокрема й таке завдання: з'ясувати значення асоціоніма Кайданник у контексті метафоричних висловів уривка з доповіді Олеся Гончара на V з'їзді письменників України 16 листопада 1966 року, що друкувалася під назвою "Думаймо про велике": "Визначальним для творчості було й буде, у якому світлі людина для художника постає: чи бачить він її в безпросвітному трагізмі й фатальності її існування, в ролі вічного Кайданника, прикутого до своєї галери-планети й пущеного на волю стихій, де вже ніщо від тебе не залежить, чи очі художника бачать у людині силу самодостатню, самостійну і, зрештою, всепереможну, бачать, скажімо, в ній діяльного, смаглого, мускулястого матроса, що безстрашно кермує кораблем життя, владарює над його вітрилами, вбирає в себе сонячність великого світу і здатен радуватись його крилатим солоним вітрам?" [10, 14].

У наведеному фрагменті, у якому лише на перший погляд йшлося про специфіку художньої творчості письменника, реципієнти в більшості випадків, очевидно, зважаючи на особливість написання слова з великої літери, у своїх трактуваннях підтекстового значення лексеми Кайданник вийшли за межі вербального змісту уривка тексту, підключили соціальний контекст своєї доби. У цьому передусім виявилося призначення публіцистичного слова, спрямованого на проблеми сьогодення, і хоча аналіз здійснювався майже через сорок років після оприлюднення твору, реципієнти в семантиці асоціоніма Кайданник намагалися відтворити ідеологічні тенденції не лише своєї доби, а й свого часу. Таке сприйняття цього метафоричного образу спрогнозоване автором сигналізацією на важливості підтекстового значення слова великою літерою, введенням до його лексичного поля антоніма "мускулястий матрос", зіставленням двох протилежних семантичних планів: "прикутий", "воля стихій", "галера-планета", "безпросвітній трагізм", "фатальність існування" – з одного боку, і "безстрашність", "корабель життя", "вітрила", "сонячність великого світу" – з іншого.

Більшість студентів розкрили семантику асоціоніма Кайданник як 'раб чужої, вищої волі' (пасивний суб'єкт суспільства), очевидно, відштовхуючись від семантики мотивуючого слова (кайдани) та денотативного значення апелятива "кайданник"('людина, що закута в кайдани'). Ця інтегруюча сема у відповідях інформантів представлена в таких модифікаціях: 'той, хто страждає, але змушений жити'; 'людина-мученик, яка не бореться', 'людина, яка вимушена скоритися обставинам, від якої нічого не залежить', 'людина, яка вважає, що хтось керує її життям, яка покірно сприймає свою долю', 'людина невільна, невладна над своїм життям, яка змирилася з таким становищем', 'людина слабка, скута зовнішніми обставинами', 'людина, що пливе за течією', 'людина, яка змушена щось робити, що не відповідає ні її бажанням, ні її переконанням'.

Мовленнєва ситуація – виступ Олеся Гончара на письменницькому з'їзді й початкова фраза аналізованого уривка "Визначальним для творчості було й буде, в якому світлі людина для художника постає" – зумовили в багатьох студентів у прочитанні змісту лексеми Кайданник асоціації, пов'язані з їх розумінням літературного героя та свободи творчості митця, його місця в суспільстві: 'несвобода творча', 'письменник на творчій ниві', 'епігон', 'придушення творчого "я", 'небажання йти на поступки ціною власних переконань'; "трагічні образи в художньому творі були потрібні людям, бо несли в собі всі страждання людства".

У декого з інформантів асоціонім Кайданник викликав ремінісценції з творами світової та вітчизняної класики – Екзюпері, Т.Шевченка, І.Франка: 'Рецепція на "Маленького принца", але з контекстом – людина, яка замкнулась у своєму світі', 'образ людини нещасної, уярмленої, яку змалював Шевченко', 'або Прометей (міфи), або Каменяр Франка'.

Частина студентів у аплікаціях лексичного значення асоціоніма Кайданник указують на характеристику тоталітарної системи радянської доби та нашого часу: "ці вирази (Кайданник і мускулястий матрос. – В.Г.) можна ототожнювати й із сьогоднішньою дійсністю", "кожен письменник або публіцист того часу не мав іншого вибору, окрім повного підкорення тодішнім нормам", "символ радянського трудівника, що жертвує своїм життям заради якогось неіснуючого майбутнього, обіцяного владою, і не тільки обіцяного, а й нав'язаного", 'несвобода, ідеологічна обмеженість, цензура', 'людина, яка не має духовних сил протистояти владі, керівним ідеям', "історичне. Кайданник виступав як живий образ", 'людина, мислення якої хочуть закувати в межі політики партії', "Вічний Кайданник – обов'язок кожного, а матрос – в таборах".

Асоціації окремих інформантів пов'язані із соціальним статусом героя-Кайданника: 'робочий клас', 'селянин', 'заангажований письменник', а одному з анкетованих у цьому образі бачиться 'українець', у образі "галери-планети" – 'Україна'.

Чи можна визнавати пріоритет за якоюсь однією з груп асоціацій? Звичайно ж, ні! Усі проілюстровані семантичні плани асоціоніма Кайданник однаковою мірою важливі в розкритті вербально вираженого й підтекстового його значення. Гадаю, якби письменник був живий, він би був приємно подивований проникливістю своїх читачів у розкритті багатогранного змісту свідомо дібраного художнього тропу – асоціоніма, адже, по суті, на обговорення письменницького з'їзду виносилася не стільки проблема вибору письменником героя, як концепт "свободи митця в тоталітарному суспільстві".

"Нульового" розуміння естетичного змісту асоціоніма Кайданник, тобто лише на логічному рівні (осмислення реципієнтами денотативного значення етимона-апелятива), не виявлено. Загалом студенти-випускники продемонстрували сприймання цього асоціоніма на психологічному й соціально-міфологічному когнітивних рівнях з усвідомленням його референтних і сигніфікативних значень та великої літери як корелятивної ознаки форми й смислу слова.

Багатоманітність відповідей інформантів указує на різний рівень їх аутопсихологічної й професійної компетентності. Специфіка регіону, у котрому здобувають освіту й проживають студенти, не виявила себе у відповідях на анкету. Усіх їх, зі сходу й заходу, півночі й центру, відзначає розкутість думки, сміливість мислення, у чому ми вбачаємо прояв демократизації українського суспільства.

Особливість фаху інформантів теж яскраво не позначилася на характері їх відповідей-роздумів. Загалом і майбутні журналісти, і педагоги-філологи розуміють виховну й мобілізуючу силу публіцистики. Тут слід відзначити й те, що лише вправна рука майстра спроектувала таку широку парадигму асоціативних значень художнього слова, незнищенність його естетичного потенціалу. І хоча воно було спрямоване до конкретної аудиторії, читача 60-х років, воно й нині – сучасне.

Таким чином, сутність естетичного змісту проаналізованих асоціонімів, що базується на єдності графічного зображення, інтонації та значення слова, метафорично вказує на характеристику самого автора цих неологізмів, який, за словами П.Тичини, мав "далекоглядне око, непомильний слух і високе патріотичне серце…" [Див.: 16, 210]. Асоціоніми в публіцистиці Олеся Гончара сприяють лаконізму форми вислову й згущеності думки, увиразнюють індивідуальний стиль майстра. Вони не тільки активізують мислення реципієнта, а й виховують його естетичну культуру. За словами самого письменника, подібне "асоціативне, образне мислення допомагає розпізнати рутину, розвиває інтуїцію і фантазію, стимулює творчу спроможність особи" [12, 392].

Спостереження над асоціонімами в публіцистиці Олеся Гончара дають можливість конкретно судити про творчий феномен митця, динаміку його художніх пошуків. Із дібраних нами 66 випадків онімізації апелятивів в публіцистичних творах Олеся Гончара 56 (84,8 %) має місце у творчості 70-80-х років (пор.: у художній творчості з 60 відзначених випадків переходу загальної назви у власну 37 (понад 60 %) припадає теж на творчість цього
періоду [2, 174]). Це свідчить про еволюцію індивідуального стилю письменника, поглиблення філософського спрямування його публіцистичних творів, посилення тенденції до масштабності й планетарності мислення митця. Асоціоніми допомагають автору гармонійно поєднати сьогоденність факту, явища, події в житті українського народу з філософським пафосом публіцистики, ненав'язливо здійснювати взаємозв'язок конкретного й абстрактного, суб'єктивного й об'єктивного, національного й загальнолюдського.



ЛІТЕРАТУРА

1. Високоліття: Олесю Гончару 75: Зб. матеріалів / Ред.-упоряд. В.Я.П'янов. – К.: Укр. письменник, 1993. – 214 с.

2. Галич В.М. Антропонімія Олеся Гончара: природа, еволюція, стилістика. – Луганськ: Знання, 2002. – 212 с.

3. Гончар О. Доповідь на партійних зборах 3.01.1974. – Рукопис // Родинний архів письменника.

4. Гончар О. Письменницькі роздуми. Літературно-критичні статті. – К.: Дніпро, 1980. – 314 с.

5. Гончар О. Саморозквіт нації // Літературна Україна. – 1989, 16 лютого.

6. Гончар О. Твори: В 6 т. – Т.4. – К.: Дніпро, 1978. – 568 с.

7. Гончар О. Твори: В 6 т. – Т.5. – К.: Дніпро, 1979. – 520 с.

8. Гончар О. Твори: В 6 т. – Т.6. – К.: Дніпро, 1979. – 624 с.

9. Гончар О. Твоя зоря. – К.: Дніпро, 1982. – 374 с.

10. Гончар О. Чим живемо: На шляхах до українського Відродження. – К.: Укр. письменник, 1993. – 400 с.

11. Гончар О. Щоденники: У 3-х т. – Т.1 (1943 – 1967) / Упоряд. В.Д.Гончар. – К.: Веселка, 2002. – 455 с.

12. Гончар О. Щоденники: У 3-х т. – Т.2 (1968 – 1983) / Упоряд. В.Д.Гончар. – К.: Веселка, 2003. – 607 с.

13. Гундорова Т. ПроЯвлення слова: Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. – Львів: Літопис, 1997. – 299 с.

14. Клычникова З.И. Психологические особенности восприятия и понимания письменной речи (психология чтения). – Дис. докт. … психол. наук. – М., 1974. – 387 с.

15. Коваль В. Два листи Олеся Гончара // Київ. – 2002. – №1. – С.121-131.

16. П'янов В. На струнах вічності: Нарис та есеї. – К.: Укр. письменник, 2002. – 217 с.


Посилання на сайт: http://www.ukrlit.vn.ua/article/1162.html